послідовний часовий ряд. Постмодерністська парадигма, отже, поставила під сумнів основоположні принципи (за виразом Л. П. Репіної, “священних корів”) історіографії: 1) само поняття історичної реальності, стерши здавалося б непорушну межу між історією і літературою; 2) критерії достовірності джерела (розрив між фактом і вигадкою); 3) віру в можливість історичного пізнання і прагнення до об’єктивної істини [Зверева Г.И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. 1996. – М., 1996. – C.15, 21; Репина Л.П. Вызов постмодернизма и перспективы новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории.1996. – М., 1996. – С.25-26].
Історіографічний постмодернізм, нова інтелектуальна історія 1970-1980-х рр. з різних причин не зачепили ані діаспорної, ані радянської історіографій, ставши справжнім одкровенням для України тільки з половини 1990-х рр. Симптоматично, сучасна офіційна українська історіографія залишається в межах концептуальнометодологічної парадигми, закладеної ще в добу М.І.Кареєва і кваліфіковано запропонованої вітчизняному науковому загалу О.Пріцаком та іншими діаспорними фахівцями. Ідеї останніх після руйнації загальнообов’язкової марксистської догми були сприйняті в Україні як передові теоретичні надбання сучасної науки. В результаті переважна більшість науковців і чиновників від науки досі продовжують надавати історії ті самі функції, що й 100 років тому в добу “національного відродження”. Все ще актуальними вважаються соціальні функції, приписані історіософії М.І.Кареєвим, який виділяв функції евристичну, формування національної свідомості і соціальної пам’яті [Кареев Н.И. Историология. Теория исторического процесса. – Пг., 1915. – С.2-21]. З приводу цього, гадаю варто, навести справедливі думки І.Олабарі, висловлені на 18 Міжнародному конгресі історичних наук (серпень-вересень 1995 р., Монреаль) у виступі “Історія і наука / пам’ять і міф: До нових відносин між історичною наукою і літературою”. “Історик не може виконувати міфічну функцію пам’яті або відмовитися від контролю за результатами (своєї професійної діяльності. – Авт.). Перед істориком стоїть завдання не винаходити традиції, швидше вивчати, як і чому вони витворюються. Ми повинні сформулювати певну історичну антропологію нашого власного племені. Але одна справа, коли антропологи симпатизують тому племінному співтовариству, яке вони вивчають, і зовсім інша – коли вони стають його шаманами” [Olabarri I. History and Science / Memory and Myth: Towards New