Покликання історика, як ученого-гуманіста, розмірковував О. Пріцак, – “об’єктивне вивчення історії суспільства, цебто пізнання й усвідомлення історичного процесу даного суспільства”, яке відбувається на підставі світогляду історика й методів історичного дослідження; світогляд – це бачення (“візія”) минулого, до якого історик доходить, “конфронтуючи своє філософське розуміння історичного процесу (яке він вибрав із історичного доробку філософської науки) із історичними фактами, узятими з аналізу джерельних даних”. “Візія історика” мінлива, вона “зазнає в процесі праці коректив та доповнень”. Кожен великий історик є еклектик: для різних сфер дослідження вибирає методи пізнання, найкраще придатні для неї. Але він, звичайно, намагається зберегти монізм у загальному синтезі [Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М.С.Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.,1991. – Т.1. – С.XL]. У цьому визначенні історик виходив з настанов етичного, чи ідеалістичного, позитивізму кінця ХІХ – початку XX ст. Дослідник майже дослівно повторив українського вченого Богдана Кістяківського (1868-1920), який визнавав методологічний і гносеологічний плюралізм, що надавав науковцям право мати власні методи дослідження, “не виключаючи монізму в загальній синтезі” [Кистяковский Б. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М., 1916. – С.704].
Поняття “історіософія” допомагає О. Пріцаку вирішити проблему, як сумістити визнання соціальної обумовленості історичного дослідження з його об’єктивністю. Фактично вчений приймає позицію видатного російського історика рубежу ХІХ-XX ст. Миколи Кареєва (1850-1931). Той убачав вихід “у відмежуванні “законного суб’єктивізму” від “пристрастей і односторонностей”, під якими розумів впливи на дослідника, що породжувалися соціальним, національним середовищем, партійною приналежністю історика тощо. Розглядаючи ці впливи як “випадкові”, вчений пропонував піднятися над ними і пристати до точки зору “розвинутої людської особистості” [Потульницький В. Діалектика ірраціонального й раціонального в російській і польській історичній науці другої половини ХІХ – початку XX століття: Порівняльний аналіз // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Випуск 7. Український археографічний збірник. Том 10. – Київ – Нью-Йорк, 2002. – С.262].
Перехід О. Пріцака від тоді ще неактуального для української історіографії терміну “інтелектуальна історія” до поняття “історіософія” був невипадковим іще з іншої причини. Якраз історіософія, складаючись із загальнофілософського, історико-