формаційним принципом (історичні знання доби феодалізму, періоду капіталізму, соціалістичного будівництва). М. В. Нечкіна, А. М. Сахаров наголошували на окремішності, самодостатності процесу розвитку ідей, який мав свою внутрішню логіку й не збігався механічно з етапами історичного поступу. У той час такий погляд на історію ідей був кроком уперед на шляху самоідентифікаціі інтелектуальної історії, незважаючи на певну “натуралізацію” історії ідей, відрив її від соціального та історичного контексту. Зокрема історія історичної науки сприймалась як боротьба ідей, закономірний процес розвитку в напрямі до матеріалістичного розуміння історії.
У нинішніх умовах змінюється зміст і статус “історії ідей” як однієї з когнітивних дисциплін. Усе частіше у науковому вжитку замість концепту “історія ідей” використовується поняття “інтелектуальна історія”. Питання “історія ідей – інтелектуальна історія: опозиція чи тотожність” сприймається швидше як риторичне. На наш погляд, концепт “інтелектуальна історія” відповідає новому етапу в розвитку “історії ідей”.
Інтелектуальна історія – феномен культури Постмодерну. Трансформація, перетікання, перевтілення “звичайної й зрозумілої” історії ідей у стильну “інтелектуальну історію” були зумовлені низкою чинників. У просторі сучасної культури Постмодерну можна виокремити три глобальні тенденції, що мають вирішальний вплив на характер та структуру наукового пізнання, зокрема історію ідей. По-перше, йдеться про культурологізацію знання. Історія ідей не можлива без вивчення культурного background’а, соціокультурного контексту епохи, тобто розуміння того середовища, де виникають, циркулюють та змінюються знання, ідеї, дослідницькі технології та практики. Такий підхід повертає історію ідей до історії суспільства, культури, особистого та повсякденного життя, духовного клімату певної доби. У межах Постмодерну саме культура перебирає на себе функції генерації та концептуалізації знання. Постмодерн – це демократична, антитоталітарна культура, культура свідомої конкуренції, зміни соціальних ролей та масок, стереотипів поведінки, саморепрезентації етносів, націй, індивідуумів, знань тощо.
Наступна глобальна тенденція, що характеризує стан сучасного пізнання, – його антропологізація, швидше індивідуалізація знання. Знання стає особистісним, як співавтори виступають автор – дослідник тексту, письменник – читач, вчитель – учень. Антропологізація історії ідей реалізується через поняття “автор”, на що звернув увагу М. Фуко. В його лексиконі фігурує поняття “історія інтелектуалів”. Автор, наголошує М. Фуко, визначається через присутність у творі подій, які