процес інтенсифікації наукової праці (від анонімної в середньовіччі, персоніфікованої в нові часи до авторських колективів сучасності).
Історія як наука відстає від точних та природничих наук навіть в принципах організації наукової діяльності. Сьогодні, навіть важко пригадати коли в галузі біохімії або астрофізики Нобелівську премію отримували не авторські колективи чи цілі лабораторії, а вчені одинаки. Дійсно, збільшення інформації та накопичення конкретно історичних знань, поглиблення спеціалізації та виділення нових напрямків в історичних дослідженнях, розбудова наукових структур вимагає роботи цілих інститутів, акумуляції здобутків різних наукових шкіл (або однієї школи), формування авторських колективів для написання синтетичних праць. В Україні ця практика була започаткована за радянських часів, і іноді вона мала за мету приховати, знеособити результати наукового дослідження. За останні роки в Україні реалізовано кілька вдалих колективних проектів (Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: “Генеза”; Запоріжжя: “Прем’єр”, 2002; Давня історія України / Під ред. П.П.Толочка та ін. В 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1997-2000 тощо).
Зрозуміло, що в авторського колективу, як і будь-якого колективу, колективної голови немає, ідеї народжуються в мозку окремих індивідів. Втім, у авторського колективу є голова, тобто керівник або редактор на якого покладено велику відповідальність і який виконує не тільки організаційну, а й наукову інтеграційну та узагальнюючу функції. Механізм створення колективної наукової продукції з історії поки що не став предметом окремого дослідження (ні історіографії, ні інтелектуальної історії, ні соціальної психології, ні наукознавства), хоча у перспективі оволодіння цими навичками могло б збільшити обсяг якісної наукової продукції.
Співавторська робота в історичних дослідженнях має чимало позитивних прикладів (М.Барг та Є.Черняк, Г.Бонгард-Левін та Е.Грантовський, В.Смолій та В.Степанков і т.д.). Іноді складання авторського тандему відбувається природно зі спільних наукових зацікавлень та на основі єдиних методологічних підходів та концепцій, іноді це диктується потребами міждисциплінарних досліджень, іноді співпраця молодого аспіранта з корифеєм є практикою оволодіння навичками і секретами “ремесла історика”, але в будь-якому разі це справа індивідуальна.
Окрему проблему для інтелектуальної історії становить визначення внеску в спільну справу окремих співавторів чи членів авторських колективів. Також це має бути предметом уваги відповідних офіційних структур історичної науки (з забезпеченням
