Ейдос.
1’2005.
Віталій Андрєєв
Херсон
№2
Інтелектуальна історія як новий інтегральний напрямок сучасної історіографії вивчає історію окремих ідей та ідейних комплексів разом з тими соціальними, політичними та релігійними контекстами, в яких ці ідеї народжуються, розповсюджуються та модифікуються. Тут маються на увазі народжені індивідуальною свідомістю завершені в собі духовні конструкції відрефлектовані та систематизовані за допомогою цілеспрямованих розумових зусиль мислителів та теоретиків (“інтелектуалів”).
У загальному розвитку людства епохальним є виділення інтелектуальної сфери його діяльності як складової життєзабезпечення соціуму. Спеціалізацію в галузі розумової праці разом з появою писемності можна вважати початком інтелектуальної історії. При цьому для виділення предметного поля інтелектуальної історії другорядним є питання фіксації спродукованих ідей (але першочерговий для можливостей подальшого використання в якості історичного джерела). Так, Гомера (якщо він дійсно існував) треба вважати “інтелектуалом” на момент створення ним “Іліади”, а не пізніше, коли вона була записана; усну форму мала інтелектуальна діяльність Сократа.
Проте, від історії ідей “в чистому вигляді” (особливо таких що існують в усній формі) треба відрізняти “соціальну історію ідей”. Предметом останньої є продукт на рівні ментальності, ментальність виступає як розумове та емоційне підґрунтя, на якому народжується ідея як така, через ментальність іде сприйняття ідей “інтелектуалів” певним соціальним середовищем, сприйняття, яке їх несвідомо і безконтрольно змінює, викривляє та спрощує.
