Коли я спромігся зібрати розгублені свої чуття, я побачив себе задушеним майже на смерть, борсаючись у цілковитій пітьмі між обваленою землею — а вона все сунула на мене звідусіль, загрожуючи поховати навіки. До краю настрашений цією думкою, я взявся пручатись, щоб стати на ноги, і нарешті добився цього. Так я стояв кільки хвиль непорушно, силкуючись зрозуміти, що це сталось мені, де я єсть. Тут я почув тихий стогін попід самим своїм вухом, і зразу придушений голос Пітерса, заклинаючи божим ім'ям, попросив у мене допомоги. Я проліз крок чи два уперед і потрапив якраз на голову й плечі мого товариша; як я скоро побачив, обвал завалив його аж по пояс і він одчайно намагався звільнитися з-під цього тягаря. Я заходився що було сили розгрібати круг нього землю, і врешті таки відзволив його.
Оправившись від переляку та несподіванки, так що могли вже розумно між собою говорити, ми обоз прийшли до висновку, що стіни розколини, куди ми наважилися зайти, завалилися нам над головою силою якогось природного здвигу, або, може, від власної ваги; що, таким чином, ми пропали навік, поховані в заживотній могилі. Довго ми віддавалися безпорадно скрайній горесті та одчаєві — їх неспроможні правдиво собі уявити ті, хто ніколи не був у подібнім становищі. Певен, що жодне в людськім житті нещастя не може надхнути такого надміру тілесної і духовної муки, як оце, що випало нам — живцем лягти у могилу. Чорна тьма, що кругом облягає жертву, жахливий гніт на легені, задушливі випари вогкої землі — і при цьому обертати в собі страшну гадку, що ти пробуваєш за найдальшими гранями надії, що це є певна частка смертти — і при цьому нести в своїм
