— Ні, нічого «особливого», — сказав я, — принаймні, нічого нового проти того, що ми обоє читали в газеті.
— Gazette, — відмовив Дюпен, — не збагнула, боюсь, незвичайної жахливости цієї справи. Але полишімо легковажні погляди преси. Мені видається, що цю таємницю вважається нерозрішимою з тієї саме причини, яка могла б привести і до противного погляду на неї, як на легку, нескладну — це саме те, що її прикмети мають характер outré[1]. Поліцію збентежила видима відсутність мотиву — не для самого вбийства, а для його лютости. Її збила також із глузду видима неможливість погодити змагання голосів, чуте свідками, з тим фактом, що нагорі нікого не знайдено, крім забитої мадемуазель Л'Еспаней, та що ніде не було жодного способу вийти, так щоб люди, сходячи вгору, цього не помітили. Дикий розгардіяш у кімнаті, труп, затиснутий сторч головою у комин, жахливо покалічене тіло старої пані — цих міркувань, разом із згаданими та з тими, що їх немає потреби згадувати, досить було для того, щоб спаралізувати уряд, цілковито завівши у безвихідь уславлену проникливість урядових агентів. Вони допустилися прикрої, але звичайної помилки, змішавши незвичайне з трудним. А саме ж у цих ухиленнях від звичайного плану розум назнає кінець-кінцем свій шлях у шуканні істини. В таких розшуках, як оцей, треба не так допитуватися «що сталось», а радше «що сталося такого, чого не бувало досі». Справді, та легкість, що з нею я прийшов, а чи маю прийти до розвязання цієї тайни, стоїть у прямому звязку з її видимою нерозрішимістю в очах поліції.
Я дивився на нього в німому здивованні.
— Я оце дожидаю людини, — казав він далі, дивлячись на двері нашої кімнати, — я оце дожидаю людини, котра̀, може й не бувши сама дієвою особою в цій різанині, мусить бути до певної міри причетна до неї. В найгіршій частині заподіяних злочинів вона, може, й не винна. Маю надію, що в цьому здогаді я не похибив, бо на ньому я уложив свої сподівання розгадати всю загадку. Я чекаю на нього тут — в цій кімнаті —
- ↑ Перебільшений, надмірний. Пер.
