дзвіниці виробляв із дзиґарями щось таке, до чого йому не було найменшого діла. Та що вони як раз почали вибивати години, ніхто не мав уже часу придивлятися до його маневрів, бо всі, як один, рахували удари дзвону.
— Один! — мовив дзвін.
— Отин! — відгукнувся ехом кожен поважний малий старичок, у кожному кріслі з поручнями та шкіряною подушкою, геть по всьому Вондервоттеіміттіссі. — Отин! — мовив також його годинник; — отин! — мовив годинник його старої і — отин! — промовили хлоп'ячі годинники і маленькі позолочені репетири на кошачих та поросячих хвостах.
— Два! — мовив далі дзвін; і
— Тфа! — повторили усі прибічники.
— Три! Чотири! П'ять! Шість! Сім! Вісім! Дев'ять! Десять! — мовив дзвін.
— Дри! Шитири! Б'ять! Шісдь! Зім! Візім! Тев'ять! Тесять! — відгукнулися інші.
— Одинадцять! — ударив великий.
— Отинадцять! — притакнули малюки.
— Дванадцять! — промовив великий.
— Тфанадцять! — відказали вони, цілком задоволені, і затихли.
— Ну, от і тфанадцять! — сказали усі поважні малі старички, ховаючи свої годинники. Але великий дзвін іще не покінчив із ними.
— ТРИНАДЦЯТЬ!!! — бахнув він.
— Тойфель! — одним духом видихнули всі поважні старички, і вони зблідли, і всі пустили свої люльки із рук, і зняли свою праву ногу з лівого свого коліна.
— Тойфель! — застогнали вони. — Дринадцять! Дринадцять! — Майн Ґотт, дринадцять годин!.
Хто зважиться описати жахливу сцену, що тут зайшла? Цілий Вондервоттеіміттісс вибухнув горесним розрухом.
— Што с моїм шифотиком пуде? — заревли одностайно всі хлопці. — Я холодую фше цілу хотину!
— Што путе с моєю ґабустою? — заголосили всі господині. — Фона фся розкипілась са цілу хотину.
