витинаючи всякі химерні колінця, раз-у-раз потягав із неї понюшку з виглядом величезного, скрайнього задоволення. Хай бог милує! — оце так картина була доброчесним бюрґерам Вондервоттеіміттіссу.
Як сказати правду, хлопчина цей даром що оскалявся, а пику мав зловісну й зухвалу; і, поки він виробляв курбети, прямуючи просто в містечко, чудний копитуватий вигляд його патинків вѝкликав був не мало підозрінь: не один чесний бюрґер, бачивши його в цей день, дав би дещицю, щоб зазирнути під білий батистовий носовик, що звисав так нахабно з кешені його гострохвостого фраку. Але що найбільше збуджувало справедливе обурення — що нікчемний цей мартопляс, витинаючи тропака та мотаючись дзиґою, як навіжений, здавалось, не мав у своїм поході найменшої тями про те, що існує у світі така мудра річ — держатися певного такту й ладу̀.
А втім, чесне міщанство не поквапилося як слід і очі роззявити, коли цей шалиґан — це було півхвилини до полудня — скочив уже просто в саму середину міста, закрутив там chassez, тут balancez, а тоді, утявши pirouette та pas-de-zephyr, пурхнув голубком просто вгору, на дзвіницю Міської Ради, де, вражений до нестями, сидів дзвонар із люлькою в роті, поважний і сторопілий. Але малий негідник живо схопив його просто за ніс, дав йому доброго стусана, смиконув гарненько, нацупив йому на голову своє chapeau-de-bras; тоді натаскав це шапо аж до губів; а тоді, замахнувши величенною скрипкою, узявся його лупцювати нею — так завзято й уперто — а дзвонар був такий гладкий — а скрипка така гучноголоса! ви б далебі заприсяглися, що то цілий полк барабанщиків на басистих своїх барабанах вибиває гемонський дріб на дзвіниці, на шпилі Вондервоттеіміттіссу.
Не знать до якої одчайдушної пімсти був би призвів обивателів Вондервоттеіміттіссу цей безсовісний наскок, коли б не той вельми значущий факт, що лишалося всього півсекунди до полудня. Саме мав бити дзвін, і це була річ абсолютної, вищої конечности, щоб кожне в цей час гаразд пильнувало свого годинника. Але очевидно, що саме в цей час той негідник на
