Συδουσίν δ’ὄρεων χόρυφαι τε χαι φάραγγες πρώνες τε χαι Χάραδραι.
(Сплять гір верхів'я, долини, скелі й печери мовчать)
Алкман
«Слухай мене, — сказав Демон і поклав свою руку мені на голову. — Країна, за яку моя мова, то страшна містина в Лібії на берегах ріки Заїри. І нема там покою ані мовчання.
— Води ріки шафранові й хоровиті на колір; і вони не течуть ген до моря, а тремтять повіки й назавжди під рудим оком сонця в метушливім і конвульсивнім русі. На миль багато обіруч мулького берега ріки є бліда пустеля велетенських водяних лелій. Вони зітхають одна до одної в тій самоті і простягають до неба свої довгі химерні шиї і гойдають своїми вічними головами. І є там неясний шепіт, що виходить спроміж них, як ропіт підземних рік. І вони зідхають одна до одної.
— Та є, границя їхній державі — то границя темного, жахливого, високого лісу. Там, немов хвилі навколо Гебрид, підлісок хвилює невпинно. Але там немає вітру в небі. І винеслі одвічні дерева гойдаються завжди і страшно риплять і тріщать. Високе верхів'я їх одну по одній ронить повсякчас росу. І біля коріння чудні, отруйні квіти лежать скорчені й стривожено снять. А вгорі дуднять, мов ліс, сірі хмари і ринуть завжди на захід, аж поки не перекотяться водоспадом через гігантову стіну крайнеба. Але там немає вітру в небі. І над берегами ріки Заїри немає спокою ані мовчання.
— Була ніч і падав дощ, і, падаючи, він був дощ, але, упавши, він ставав кров'ю. І я стояв у дряговинні поміж високих
