видом. Наблизившись до вуха своєму панові, він пошепки доповів йому, що в покоях раптом зник малій кусник ткання. Він означив цей кусник убільшки, входячи заразом у докладні й малі подробиці; та що їх говорилося тихо, то з них і не вирвалося ані слова, щоб удовольнити зацікавлення конюхів.
Молодий Барон в час ції розмови виглядав немов би схвильованим різнотою чуттів. Одначе, скоро він знову опанував себе, і вираз рішучої злісности стояв йому на виду, коли він видавав категоричні накази, щоб цей покій зразу замкнули, а ключа віддали йому особисто.
— Чули ви про нещасну смерть старого ловця Берліфітцінґа? — рік Баронові один із його васалів, коли паж одійшов і величезний кінь, що його цей пан присвоїв як власність, басував і стрибав з подвійною люттю по довгій алеї від палацу до стаєн Метценґерштайн.
— Ні! — мовив Барон, повернувшися прикро до того. — Помер, ви сказали?
— Чиста правда, мій Пане; і для члена вашого роду це не єсть, я гадаю, непожада̀на звістка.
Нагла усмішка розлилась по лиці Барона:
— Як це сталось?
— В безтямних зусиллях врятувати улюблених коней із ловецької стайні, він сам загинув злощасно в огні.
— Спра-а-авді! — покликнув Барон, наче поволі й розважно з'ясовуючи правдивість якоїсь разючої думки.
— Справді, — відказав знов васал.
— Скандал! — мовив юнак лагідно і спокійно пішов собі геть до палацу.
З цього часу знаменна зміна зайшла у зовнішнім поводженні розпусного юнака Фредеріка фон-Метценґерштайн. Справді, його поведінка зрадила всі сподівання і обманила розрахунки багатьох стратегів-матерів: бо ж його норов та звичай тепер іще менше, аніж коли, пасували до звичаїв сусіднього панства. Його ніколи не видко було поза межами його власного панства, і в цім широкім товариськім світі він не мав собі жодного товариства — хіба що, справді, оцей незвичайний, бурхливий,
