Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/213

Цю сторінку схвалено

і імла вже другої ночи кублилася округ — а я все сидів нерухомо в цім самотнім покої — я все сидів, занурений у думках — і все ще фантазма зубів тривала в страшній своїй силі; в як-найживішпй, потворній чіткості вона витала серед міни тіней і світла в кімнаті. Нарешті мари мої пройняв крик, немов замішання і жаху; і далі, по павзі, учувся гук тривожних голосів, перемежуваний численними тихими покликами, мов би від туги й жалю. Я підвівся із свого крісла і, навстяж одкинувши двері бібліотеки, побачив у передпокої служницю, усю в сльозах, і вона сказала мені, що Береніки уже не стало! Рано-вранці здушила її епілепсія, і тепер, при настанні ночи, могила була вже готова на свою пожилицю, і всі збори до похорону завершились.

***

Я відчув, що сиджу в книгозбірні, і знову сиджу сам-один; здавалось, я щойно очутивсь із бентежного і невпокійного сну. Я знав, що була саме північ, і мав добру свідомість того, що на заході сонця Береніку відда̀но землі. Але про цей чорний час, між двома оцими моментами, я ніяк не мав сталого, хоч дещо певного поняття. Та пам'ять його була сповнена жахом — жахом, іще жахнішим, бо він був туманний, страхом, іще страшнішим, бо він був непевний. Це була страшлива сторінка в анналах мого існування, заповнена вся потворними, каламутними, недовідомими спогадами. Я силкувавсь розгадати їх, та намарне; коли ж час від часу, мов душа занімілого звуку, прикрий, пронизливий крик жіночого голосу, здавалось, дзвенів мені ув ушах. Я зробив щось — що́ це було? Я вголос запитував сам себе, і шепітливі еха кімнати відповідали мені — «Що це було?»

На столі біля мене горіла лямпа, а коло неї лежала маленька скринька. Вона не мала в своєму вигляді чогось незвичайного, і я часто бачив її перед тим, бо це була власність домового лікаря; але як вона опинилася тут, на моєму столі, і чом я здригався весь, як дивився на неї? Ці речі жодним способом годі було пояснити, і мій погляд нарешті упав на розкриту сторінку книги та на уступ, підкреслений в ній. Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата: «Dicebant mihi sodales, si