мислення. А тепер — тепер я ввесь тремтів у її присутності і бліднув, коли вона наближалась; але гірко боліючи над її занепалим і безнадійним станом, мені спало на мисль, що вона довго любила мене, і однії злощасної хвилі я заговорив із нею про одружіння.
І врешті наблизився час нашого шлюбу, коли раз, у зимовій добі, по полудні — це був один із тих безчасно лагідних, туманних і тихих днів, що плекають красну Гальціону[1] — я сидів (і сидів, як я думав, сам) у внутрішнім відділі книгозбірні. Але, звівши очі, а побачив, що переді мною стоїть Береніка.
Чи це була моя власна схвильована уява — чи туманний вплив атмосфери — а чи непевна сутінь покою — чи, може, сірі завіси так упадали округ її постати — що́ це дало їй такий мінливий і невиразний обрис? Не можу сказати. Вона мовчала; а я — нізащо в світі я не здужав би вимовити ані жодного звуку. Льодо́вий холод струмів в моїм тілі; почуття нестерпної тривоги поняло мене; жагуча цікавість опанувала мою душу; і, одхилившись у крісло, я лишавсь який час бездиханний і непорушний, з очима, прикутими до її особи. Горе! змарніння було разюче, і ні єдиного сліду колишньої істоти не крилось уже в жодній рисі її постати. І палкий мій зір упав нарешті на її обличчя.
Чоло їй було високе і дуже бліде, і на диво мирне; чорне колись, як вугіль, волосся спадало на нього розбитими пасмами і затіняло запалі скроні численними локонами; тепер були вони рижі і прикро різнили своєю химерною статтю з меланхолією, що панувала їй на обличчі. Очі були безживні, без світу, немов без зіниць, і я мимохіть одвернувсь від їх скляної замлілости до споглядання тонких, поморхлих губів. Вони розділились; і в незвичайно значущому усміхові зуби цієї нової Береніки одкрились поволі моїм очам.
Бодай я їх ввік не бачив, а раз забачивши, бодай би одразу вмер!
- ↑ «Юпітер у зимовій порі двічі дає по сім день тепла: отже, люди й назвали цей благий і помірний час мамкою красної Гальціони». Сімонід.
