Carne Christi»[1], де парадоксальний вислів «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossibile est»[2] забрав мій цілий час, на багато тижнів трудолюбного і неплідного досліджування.
Отже, мій розум, виводжуваний з рівноваги тільки незначними речами, мав у собі подібність до тії океанської скелі, що про неї говорить Птоломей Гефестіон; опираючись непохитно тискові людської сили і найшаленішій люті води та вітру, вона рушилась тільки від дотику квітки, званої Асфодель. І дарма що зверхньому спостережникові може видатись річчю ясною, ніби зміна, спричинена злощасною болістю в моральнім єстві Береніки, мала давати багато об'єктів для вправи моєму напруженому і ненормальному мисленню, що його натуру я затруднявся дещо тут описати; ні, цього не було в жодній мірі. В світлих перѐміжках моєї недуги, її біди, правда, мене журили, і, глибоко беручи до серця цілковиту руїну її прекрасного, ніжного існування, я не минув також частих і гірких міркуваннів над чудесно-діющими силами, що їхнім впливом так раптово зчинився такий незвичайний переворот. Але ці міркування не мали нічого спільного з ідіосинкразією моєї хвороби, а були такі, як бувають при подібних обставинах у рядової маси людей. Вірна своїй природі, болість моя розкошувала не так важливими, але показнішими змінами у фізичнім єстві Береніки — незвичайним і надзвичай жахливим спотворенням її особової тожности.
В найсвітліших днях її незрівняної краси я, щоб певне сказати, ніколи її не любив. Силою дивної аномалії моєї істоти почуття у мене ніколи не йшли із серця, і мої пристрасті завжди походили з мисли. У вранішній сірості — в полуднім плетінні лісових тіней — і в нічній німоті моєї книгозбірні — вона пролинала мені в очу і я бачив її не як живу дишу́щу Береніку, а як Береніку мрій; не як цього світу істоту, зѐмне єство, а як абстракцію такої істоти; як предмет не подиву — тільки аналізи; не як об'єкт любови, а як тему трудного, хоч і розбіжного
