Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/198

Цю сторінку схвалено

Так! нервова, дуже, страшенно нервова людина я був і єсть; але чом ви хочете називати мене божевільним? Болість вигострила мої чуття, — не зруйнувала, не притупила їх. А над усе чуття слуху було в мене гостре. Я чув усе — в небі і на землі. Я багато чого дочувавсь у пеклі. Який же з мене божевільний? Вважайте лишень! і дивіться, як розсудливо, як спокійно я можу вам розповісти всю цю історію.

Не можу сказати вам, як уперше ця думка заклюнулась у мій мозок, але раз зародившися, вона не кидала мене день і ніч. Мети не було тут жодної. Пристрасти жодної. Я любив цього старого. Він ніколи не скривдив мене. Він ніколи не вчинив мені образи. Його золото було мені непотрібне. Я думаю, це був його зір! Так, це він! Одне його око було як у яструба — бліде блакитне око, затягнене плівкою. Скоро цей зір упадав на мене, кров мені стигла в жилах; і так ступнево, дуже поволі, я надумав забрати старому життя, аби позбутися цього ока довіку.

Оце сама суть. Ви з мене робите божевільного. Божевільні не тямлять нічого. А ви б подивились на мене. Ви б подивилися, як мудро я діяв — з якою обережністю — як завбачливо, з яким лицемірством я взявся до справи! Я ніколи не був із старим такий лагідний, як оцей цілий тиждень перед тим, як убив його. І кожної ночи, десь опівночі, я повертав клямку на його дверях і розчиняв їх — о, так тихенько! І тоді, зробивши достатній на мою голову отвір, я виставляв туди темного лихтаря, геть закритого, закритого так, що жодний промінь не блискав із нього, а тоді протискав туди голову! Я рушив нею помалу, дуже-дуже помалу, щоб не збурити сон старому. Це мені забирало годину — вмістити всю мою голову в отвір так далеко,