Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/194

Цю сторінку схвалено

незвичайного взору, як на передньому плані портрету; в них було вино, що видалось мені Йоганнісбергом.

— «Ходіть сюди, — сказав він різко, — випиймо вдвох. Ще рано — але випиймо вдвох. Направду ще рано, — мовив він у задумі далі, коли херувим із золотим тяжким молотом сповнив кімнату дзвенінням, обвістивши першу годину по сході сонця: направду ще рано — та що з того? випиймо вдвох. Учинімо вдвох возліяння на честь побідного сонця, що його так жадливо змагаються подолати ці пишні лямпи й кадильниці!» І, повітавши мене повним келихом, він напругом випорожнив їх кільки, один по однім.

— Снити, — казав він далі, впадаючи в тон своєї мінливої мови і підставивши під багате сяйво кадильниці одну із розкішних ваз, — снити, це було діло мого життя. Тим-то я і створив для себе, як бачите, це пристановище снів. Чи міг я зробити щось ліпше в серці Венеції? Правда, що ви бачите округи́ строкату сумісь архітектурних окрас. Ціломудрість Іонії ображають тут передпотопні девізи, і Єгипетські сфінкси простяглися на золотих килимах. Але вражіння від цього всього видається безладним тільки кому боязкому. Властивості місця, а надто часу — це страхопуди, що відполохують людство від споглядання прекрасного. Я був сам колись декоратором; але витонченість безумства поняла мою душу. Все це тепер так ладнає з моїми замислами. Як оці арабесками вкриті кадильниці, так дух мій звивається в полум'ї, і гарячкова примарність цього оточення підготовляє мене для буйніших іще привиддів того краю реальних снів, куди я тепер відійду так хутко.

Тут він нараз замовк, схиливши на груди голову, і немов прислухавсь до звуків, що їх я негоден був чути. Нарешті, випроставшись, він звів очі вгору і вирік оці рядки єпіскопа Чічестерського:

Я не загаюсь. Зажди, стривай!
Іду тобі встріч у пустельний край.

Ще мить — і, здавшися силі вина, він упав на ввесь зріст назад на отоманку.