Я не загаюсь. Зажди, стривай!
Іду тобі встріч у пустельний край.
Вірша на смерть дружини Генрі Кінґа, єпіскопа Чічестерського.
Злощасна і таємнича людино! — ти загубивсь у сяйвах своєї власної уяви, ти пав у горіннях своєї власної юности! Знову гадкою бачу тебе! Іще раз твій образ став перед мене! — не таким — о ні, не таким, як ти єсть — в холодній юдолі тіней — але таким, як ти мав би бути — розтрачаючи щедро свій вік у пишних роздум'ях, в цьому місті туманних мар, твоїй любій Венеції — в цім улюбленім зорями Елізії моря, де широкі вікна Палладієвських дворців задивляються гірко і глибоко в тайни мовчущих вод. Так! я повторюю — як ти мав би бути. Існують, певне, інші світи, окрім цього — інші мислі, ніж мислі загалу — і міркування інакші від міркувань софіста. Хто ж тоді прикличе тебе до суду? хто зганьбить тебе за ті замріяні години, хто скаже про змарнований вік, коли це тільки сили твої невичерпні переливалися через край?
Це було в Венеції, під критою аркою, званою тут Ponte dei Sospiri[1] — втретє а чи вчетверте я стрів тут людину, що за неї кажу. Туманними спогадами я зводжу на мисль обставини ції зустрічи. Але я пам'ятаю — ах, як би міг я забути! — глибоку північ, Міст Зітханнів, красу тії женщини, Генія Роману, що ника̀в там і тут над вузьким каналом.
Це була ніч незвичайно понура. Великий дзвін із П'яцци зголосив п'яту годину італійського вечора. Чотирикутник Кампаніллі лежав німий і безлюдний, і вогні старого Герцогського
- ↑ Міст зітханнів. Пер.
