Я відгукувавсь на цей лемент. Я був, як луна — я вторував йому — я повершив його силою і протяжністю вигуків. Так я зробив — і крикун замовк.
Це була тепер північ, і робота моя доходила краю. Я закінчив уже восьмий, дев'ятий шар. Я поклав частину останнього — одинадцятого: лишався один єдиний камінь — покласти і закріпити. Я підняв його на превелику силу; я вже майже помістив його в належне місце. Але тут із ніші залунав тихий сміх, що від нього волос мені став диба на голові. За ним почувся печальний голос, що в ньому я насилу пізнав благородного Фортунато.
— Ха! ха! ха! — хи! хи! — от справді чудесний жарт — от так штука! Здорово посміємось над нею в палаццо — хи! хи! хи! — за пляшкою нашого вина — хи! хи! хи!
— Амонтільядо! — сказав я.
— Хи! хи! хи! — хи! хи! хи! — так, Амонтільядо. Але чи не надто пізно? Чи не чекають на нас у палаццо пані Фортунато та інші? Годі, ходім уже.
— Так, — сказав я, — ходім уже.
— Монтрезоре, божим ім'ям заклинаю!
— Так, — сказав я, — божим ім'ям!
Але на ці слова я даремне ждав відповіди. Мені не терпілося. Я вголос покликав його:
— Фортунато!
Жодного звуку. Я просунув факел в отвір, що іще лишався, і кинув його в середину. Мені відповіло тільки дзвеніння його бубонців. Мені стало млосно — від випарів підземелля. Я поспішив закінчити роботу. Я вложив на місце останній камінь, я закріпив його. Проти нового муровання я знову звів, як було, вал із кісток. Минуло уже півстоліття — і ніякий смертний не зрушив їх. In pace requiescat![1].
- ↑ «В мирі хай почиває». Пер.
