Дома не було ні душі: челядь вся позникала десь розважатися на честь свята. Я сказав їм зарані, що не вернуся до ранку, і пильне наказував не відлучатися з дому. Цього було досить, я знав гаразд, щоб вони позникали усі до одного, скоро я покажу тільки спину.
Я взяв із світильниць два факели і, давши один Фортунато, направив його через ряд покоїв до ходу, що вів у льохи. Довгими покрученими сходами спускався я вниз, припрошаючи його обережно іти за мною. Ми зійшли нарешті до підошви спуску і стали на вогкому ґрунті Монтрезорівського підземелля.
Друг мій ішов непевними кроками, і бубонці на високій шапці брязкотіли йому, як він ступав.
— Барило! — сказав він.
— Воно далі, — я відповів, — але гляньте, яке тут біле мереживо блищить по стінах печер.
Він повернувсь до мене і втупив мені у вічі затягнені плівкою баньки, що спливали п'яними слізьми.
— Салітра? — вимовив він нарешті.
— Салітра, — відмовив я. — Давно вже у Вас цей кашель?
— Кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи! — кхи! кхи! кхи!
Мій бідолашний друг негоден був відповісти цілих кільки хвилин.
— Пусте, — вимовив він кінець-кінцем.
— Ходім, — сказав я рішучо, — ходімо назад; Ваше здоров'я — річ неоціненна. Ви людина заможна, поважна, Вас люблять, Вами дорожать; Ви щасливі, як я колись був. Втратити Вас, це була б завелика шкода. Я, звісно, нічого не значу. Ходімо назад; Ви заслабнете, а я не можу це взяти на себе. До того ж, Лукезі…
— Годі, — сказав він, — кашель — дурниця; він не уб'є мене. З кашлю я не помру.
— Ну що ж, — відповів я, — і справді, я не подумав би дурно Вас турбувати; але Ви повинні як слід берегтися. Потягніть-но цього — це Медок, він захистить Вас од вогкости.
Я одбив шийку одній з пляшок, витягши її з числа подруг, що лежали довгою лавою далі.
