Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/150

Цю сторінку схвалено

до отого стану видимого браку свідомости. Ці тіні спогадів повідають мені невиразно про високі постаті, що підняли мене і понесли мовчазно униз, все нижче — все нижче — поки огидна млость поняла мене на саму тільки думку про безконечність цього низходження. Вони повідають про непевний страх у моїм серці — страх за те, що це серце було так неприродно мовчуще. Тоді настало чуття раптової непорушности всіх речей навкруги; так, мов би ті, що несли мене (зловісний похід!), перейшли в свойому низходженні поза межі безмежного, стали знеможені втомністю свого тру̀дного діла. Після цього пригадую чуття чогось рівного й вогкого; а потім усе єсть безумство — безумство пам'яти, що занурюється в недозволенні глибини.

Тоді нагло вернули до моєї душі рух і звук — бурхливе биття мого серця, і в моїх ухах відгук цього биття. Потім павза, де все — сама порожнеча. Потім знов звук і рух, і дотик до чогось, і трепет життя, що пройняв усе мою тіло. Потім гола свідомість, що я животію, без жодної мисли — стан, що тривав довгий час. Потім, на̀пругом, мисль, і разючий жах, і зусильне змагання збагнути моє дійсне становище. Потім пильне жадання заникнути в нечуття. Потім нагальний поворот до життя і успішна спроба рухнутися. І зразу повна пам'ять про допит, про суддів, про вирок, про слабість, про зомління. Потім цілковите забуття всього, що настало далі, всього, що я спромігсь невиразно згадати аж згодом, ціною довгих і пильних змаганнів.

Досі я не розплющував очі. Я почував, що лежу горілиць, незвязаний. Простягнув свою руку, і вона важко впала на щось вогке й тверде. Так лежала вона довгі хвилі, поки я силкувався збагнути, де і що я єсть. Я жадав, та не зважувавсь, ужити до цього свій зір. Я боявся першого погляду на те, що було круг мене. Не те лякало мене, що я можу побачити щось страшне, але я знемагав від боясти, що тут нема чого бачити. Врешті з диким одчаєм у серці, я зразу розплющив очі. І мої найгірші думки справдились. Чорнота довічної ночи облягала мене. Я не міг віддихнути. Непроглядність цієї темряви, здавалось, гнітила й душила мене. Повітря було незносно важке. Я все лежав нерухомо і зусилювався збудити свій розум до чинности. Я пригадав