Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/148

Я був хворий, хворий на смерть від цих довгих мук, і, коли вони врешті розвязали мене та дозволили сісти, я відчув, що свідомість покидає мене. Вирок, грізний вирок смерти — це були останні розбірні слова, що дійшли мого слуху. Після того голоси інквізиторів змішались в один невиразний сонливий гук. Він навівав мені в душу уяву немов би кружіння, може звязавшися в мислі з гуготінням млинового кола. Це тривало недовго, бо зразу по тому я нічого вже не чув. Та натомість я бачив, і з яким же жахним перебільшенням! Бачив я губи суддів, убра̀них у чорні шати. Ці губи здавалися мені білі — біліші за папір, що на нім я оце пишу — і тонкі, аж чудно: тонкі від зусильного виразу твердости, незламної рішучости, суворого презирства до людських мук. Я бачив, що вирок моєї долі ще й досі злітав із цих губів. Я бачив, як вони корчилися смертельною мовою. Я вбачав в їхніх порухах склади мого ймення, і трепет поняв мене, бо ніяких звуків не поставало. Я побачив також, за кільки хвиль гарячкового жаху, легке і заледве помітне хвилювання чорних запон, що повивали стіни покою; і тоді мій зір притягнули до себе сім високих світильників на столі. Зразу вони мали вигляд милости і видавались мені стрункими білими янголами, моїм спасінням; аж потім ураз смертельний нуд поняв мою душу, і я відчув тремтіння у кожному фібрі тіла, мов би торкнувся гальванічної батареї, а янгольські постаті стали безтямними привидами з головами із полум'я, і я бачив, що від них мені нема чого сподіватись. І тоді в мій розум закралась, як повний музичний тон, гадка про те, що солодкий мусить бути спокій в могилі. Ця думка прийшла крадькома і потиху, і, здавалось, минуло багато часу, заким я