Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/14

Цю сторінку схвалено

Руч-о-руч по цій долині протягом п'ятнадцятьох літ блукали ми з Елеонорою, раніше, ніж любов вселилася в наші серця. Одного вечора, коли кінчалося третє п'ятиліття її й четверте мого життя, ми сиділи, обійнявши одне одного, під зміястими деревами й дивилися вниз у води Мовчазної Ріки на свої образи в ній. Ми не сказали ні слова протягом усього цього дня, і на другий день навіть у нас було слів обмаль і вони тремтіли. Ми викликали бога Ероса з хвиль і почували тепер, що в нас запалали дикі душі наших предків. Пристрасті, що протягом століть були властиві нашій расі, прийшли юрбою вкупі з фантазіями, властивими їм, і навіяли благословенне безумство на Долину Розмаїтоколірних Квітів. На всім, що було в ній, сталася дивна зміна. Дивовижні зоряновінчані квіти розцвіли на деревах, на яких одвіку не було квітів. І життя законилося на наших стежках, бо цибатий фламінґо, доти незнаний, з веселою зграєю блискучих птахів запишався перед нами своїм пурпуровим пір'ям. Золоті й срібні риби з'явилися в річці, а в лоні її по-малу-малу розлігся шепіт, що виріс нарешті в колискову мелодію, божественнішу від еолової гарпи, ніжнішу за все в світі, окрім голосу Елеонори. Аж от світла хмара, яку ми довго бачили в краях Вечора, випливла звідти, вся розквітла пурпуром і золотом і, сумирно лігши над нами, никла день-у-день все нижче й нижче, поки краї її не полягли на верхів'ях гір, не повернули туман у блиск і не замкнули нас ніби навіки в чарівну в'язницю величи й слави».

Едґар По пив. Не знати, коли він почав пити чорно — біографи стверджують, що до смерти Вірджінії поет не був ще справжнім п'яницею. В усякім разі ті, що бачили його сімейне життя, свідчать, що делікатнішої, ніжнішої, більш джентлменської постати, ніж був удома По, їм не доводилося зустрічати. Але відомо, що в товаристві варт йому було випити одну шклянку вина, як він ввесь мінився. Хоч нічого назовні було не видно, але його воля відразу «божеволіла». Він ставав до того гострий, нетерпимий, з таким сарказмом характеризував сучасних собі письменників, що для нього стало неможливим займати постійні редакторські посади.