Son coeur est un luth suspendu:
Sitôt qu'on le touche, il résonne.
Béranger
(Його серце — підвішена лютня:
Доторкнись — і вона задзвенить).
Через цілий млистий темний глухий день в-осени, коли хмари гнітючо звисали з низького неба, я їхав сам верхи дивною й жахливою країною; і, нарешті, коли витяглися довгі вечірні тіні, побачив меланхолічний Дім Ашерів. Не знаю, як то сталося, але при першім погляді на нього почуття нестерпного суму увійшло в мою душу. Я кажу — нестерпного, бо те почуття не полегшував той напівприємний, поетичний бо, настрій, що навівають найсумніші краєвиди у страшній і нелюдській містині. Я подивився на сцену, що була переді мною, на самий замок, і простий ландшафт — на бляклі стіни — на порожні, як очі, вікна — на рідку високу осоку — на рідкі стовбури засохлих дерев — з отим над усе гнітючим чуттям, яке буває тільки в того, хто прокидається після опійного сну, — гірким падінням у буденне життя — огидним спаданням серпанку. Серце хололо, падало, падало в безодню — мисль плекала непереборний жах, і скільки б ні цькована фантазія не могла б її підійняти вгору. «Що ж то, — спинився я й думав, — так упливало на мої нерви, коли я дивився на дім Ашерів»? Це була тайна нерішима, і я не міг боротися з темними образами, що наступали на мене. Я мусив мимоволі визнати, що хоча безумовно існують у природі такі сполучення простих предметів, що мають силу отак на нас упливати, та все ж аналіза отих сил лежить глибше від сфер
