ніж доросла людина, все те, що тепер укарбувалося в моїй пам'яті рисами, такими ж живими, глибокими й вічними, як карб картагенських медалів. А в тім на ділі — що називається звичаєм «на ділі» — як мало там було такого, щоб його згадувати! Пробудження вранці, наказ іти спати ввечері, вивчення на пам'ять, розказування, час від часу напівсвята і прогулянки; майдан для гри з його сварками, його розвагами, його інтригами; вони викликали якоюсь давно забутою магією цілий ліс почувань, усесвіт пригод, космос розмаїтих емоцій, пристрасного й могутнього зворушення. Oh, le bon temps, que ce siècle de fer[1]!
Ось романтичний епізод, поданий у книзі «Edgar Poe and His Critics», з часу скоро після того, як він повернувся до Америки й уступив у школу в Річмонді.
«Одного дня він проводив одного з своїх учителів додому, де він уперше побачив місіс Гелен (Джен) Станнард, матір свого молодого друга. Ця леді, увійшовши в кімнату, взяла його руку й сказала скільки ніжних і граційних слів, вітаючи його, і ці слова так глибоко проникли в чутливу душу спроти, що він не міг вимовити ні слова і майже зомлів від хвилювання. Він повернувся додому, наче в сні, з одною думкою, з одною надією — знову почути ті ніжні, граційні слова, що зробили остогидлий світ таким прекрасним для нього і сповнили його самітне серце напливом нових радощів. Ця леді пізніше поділяла з ним усі його хлоп'ячі лиха, і її добрий уплив урятував і керував ним у дні його бурхливої й пристрасної юности. Вона вмерла від чудної, особливої недуги, і місяцем пізніше він що-ночи відвідував цвинтар, де лежав предмет його хлоп'ячого обожнення в гробу. Думка про неї, що спала тут самітно, сповнювала його серце глибокою непереможною печаллю. Коли ночі бували дуже зимні й холодні, коли осінній дощ падав і вітри квилили траурно над гробами, він зоставався найдовше, і найтяжче для нього було відійти».
В багатьох віршах поета одбилася ця перша любов, зокрема, очевидно, в класично прозорій поезії «Helen, thy beauty is to me»…
- ↑ О, добрі старі часи залізного віку!
