Придумуючи цю сушарню, я мав на увазі невелику частину Поділля, так звану Межибіжчину, се-б-то кілька десятків сіл навкруги містечка Межибожа, бо ця частина мені краще відома. Але думаю, ще та сушарня може годитись і для селян инших місцевостей, в котрих люди живуть і хазяїнують в таких же умовах, як і на Межибіжчині.
Здавніх давен повівся тут звичай кохатися в садках. І люди в цих селах заможніші, ніж там, де нема садів. Бо не завше буває так, що неврожай і на полі, і в саду; а частіше трапляється так, що як не вродить на полі, то вродять яблука та сливи, і навпаки. Як же вродить і в садку, і на полі, то тоді чоловік — паном-діло. І все-таки ці люди не мають і і третьої частини того прибутку, який мав би німець або инший знаючий і рощотливий чоловік, як би він хазяїнував у тих садках. Бо не кажучи вже про те, що найчастіше сад ведеться невміло, недбайливо, що в садах мало сортів цінних, на які добрий попит у торгівлі і добра ціна, навіть те, що збірається з садків тепер, марнується і йде в продаж за безцінь. Хто мав нагоду бачити, яка сила слив та яблук вивозиться з Межибіжчини через станції Проскурів і Даражню і який то дешевий товар, — той лехко уявить собі, кілько-то дару Божого марнують люди без жадної користи для себе.
Щоб уникнути цього марнотратства, треба завести по садках цінніші сорти яблунь, груш та слив; треба садити дерево так, щоб воно не глушило їдно другого; треба знати, на якій землі які сорти садити та як за яким сортом ходити; треба вміти оберегати сад од шкодливих оселниць та всяких кузочок; треба вміти продати урожай на дереві, або приготовити з нього такий продукт, за котрий дадуть добрі гроші.
Було-б дуже добре все це вміти і зробити. Але коли це все буде? Хто буде збірати врожаї з тих цінних сортів?
