А як добре за шпалерами жити? Взагалі життя — чудова річ!…
Все це балакали, щоб тілько насміятися з мене. Я це чудово розуміла, й мені ще важче ставало на душі. Що я їм зробила, ось цим чорним тарганам?
Це, мовляв, була остання крапля, й терпець мені увірвався. Так, я постановила сама собі смерть заподіяти…
— Тілько заячі душі смерті бояться, — голосно промовила я й почала гризти білу балабушку з отрутою.
— Батечку, рятуйте! Вона зараз дуба дасть… — заверещали гуртом усі таргани й з страху поховалися по своїх щілинах.
Правду кажучи, я й трохи не перелякалась, і від цього на душі в мене було радісно. Скажіть, будь ласка, чи ж можна боятися якоїсь білої балабушки та ще й такої смашної? Але тут сталося зовсім щось надзвичайне: я з'їла всю балабушку до останньої крихотки, — й нічого.
— Ти ще жива? — пошепки питав найсміливіщий тарган, вистромлюючи з щілини свої довгі вуса.
Тут уже я стала сміятися з дурного створіння й зовсім бадьоро відказала:
— Я й коржика з'їм… от як! Ех, ви, натуро заяча!…
Треба додати, що я відразу ж зрозуміла, в чім річ: в балабушці не було отрути. Чи аптекар обдурив, продаючи її, чи куховарка вкрала справжню отруту, — тілько балабушки й справді були з самої муки та цукру. Ну, й чудово. От коржик — уже инша річ.
