А вони плещуть руками ще гиршъ, плещуть мовъ не самовити, а воно зновъ кланяеться все нижче та нижче, а довге волосся такъ и падае ему патлами на широкого та крутого якъ у вола лоба. — Се Рубинштейнъ, кажуть. — «Добре — думаю — послухаю, що воно таке».
А плеску й гомину и кинця, здаеться, не буде. «Отъ дурни», думаю.
А дали усе й замовкло. Тихо, тихо кругомъ. Нихто й не дыше — ждуть.
Коли стукнула паличка, пиднялась угору. Отъ пискнула одна скрипочка, друга, мовъ хвори кошенята, а тамъ третя, четверта, та все угору, вгору. Щось заревло, загуло, заголосило — гудуть и плачуть може сотни скрипокъ та гусель та бандуръ. Завивъ звирюкою витеръ, загремивъ гримъ мовъ просто зъ неба.
Де се я? чи то у чистому поли, чи то у синему мори? Се вже, бачъ, не скрипки ревуть та плачуть, а реве витеръ, реве й плаче море...
Се козаки у Чорному мори погибають.... На святому неби уси звизды потьмарило, половина мисяца у хмару уступило, изо дна моря сильно хвиля вставае, судна козацьки розбивае....
Здаеться мени, що и я у мори, що кругомъ мене вода зелена та чорна, а витеръ свистить у кожну тоби снасть якъ скаженый...
Чути мени, якъ люде десь погибають.... А плачу, Боже мій, скильки!
Отъ-отъ чути — щось тихесенько та жалибно спивае,
