— Послъдній! прощебетала надъ ухомъ, мовъ соловейко, якась дивчинка, а може—то й пани молоденька, скачучи козочкою зъ кареты.
«Послидній!-Та для мене, вже думаю,-усе, що теперъ бачуть мои стары очи, усе, що старе вухо чуе, - усе те для мене теперь, бачъ, послидне.... Пиду—думаю — за козочкою и я, послухаю у послидне.
И пншовъ. Буди козы—туды й вовкъ.
Нема, мабуть, и у цилому свити такои церкви, де бъ молилось стильки народу, скильки було его тамъ, куды я зайшовъ за своею кизкою.
Увійшовъ, а все думаю про свое. Иду дальшъ, туды де люде сидять.
Отъ и я, старый, тутъ, мижъ ними. Вони начебъ то и не говорять, а кругомъ така луна йде, таке гуде, якъ ото часомъ бува витеръ у лиси.
А дали усе стихло. Ждуть кого-сь. И я жду.
Коли разомъ якъ захлопають въ долони, якъ залящать, якъ заплещуть, та не одна и не дви и не три тысячи рукъ, — такъ що, здавалось, наче бъ то-стины рушаться одъ такого плеску. Мени ажъ сумно стало.
«Кому, думаю соби-плещуть?-чому люде радуються! — Чи не Христосъ, часомъ, воскресъ?—чи не Богородицю вздрили?-Або, може, чи не воскресла правда та чи не побидила щиру неправду, що «увесь свитъ зажерла», якъ спивавъ колись «Остапъ Вересай».
Такъ ни-выходить якій-сть чоловичокъ-голова не розчесана, довге волосся мовъ у дяка молодого не заплетене, —— выходить и низенько вклоняеться.
