Сторінка:Д. Л. Мордовець. Оповидання (1885).pdf/51

Ця сторінка вичитана

ключи у царство небесне, трете-само не зна куды воно бижить, ажъ очи горить. А я иду, старый, та все думаю: се, бачъ, уси, якъ и я, зайвий, до своеи домовины бижать—не оглядаються. И слава Богу, що не оглядаються.

Оце такъ иду соби, иду, а за мною слидкомъ и думки мои йдуть.

«Аще возьму крилъ мои рано»—миркую собы изъ святого письма — и полечу», такъ и вони жъ, гаслидськи, полетять за мною. Отъ обридли!

— Господъ, берегитесь!

Оттака ловись! — Озираюсь кругомъ. Де се я? — Уся улица загачена каретами, та пролетками. Громомъ гремлять колеса.

Брязкае зализо мовъ кайданы зо всіеи Сибири. Иржуть кони, нибы тоби табунъ роспущено. Свитяться миднымъ свитомъ голови людьски на коняхъ, мовъ на кожкну голову по каганцю поставлено. Москаля снують якъ опечени. Изъ каретъ люде сыплють мовъ изъ рукава, та все спишать кудись наче у церкву.

— Що се таке, служба? пытаю москалика.

— Проходите, господинъ, проходите! озиваеться другий, що на кони.

— Я не тебе, кажу, пытаю. — А ты, кажу, серце, розмовляй лучче изъ своимъ конемъ:—онъ винъ якій у тебе умненькій кося и не топче мене, старого.

Ажъ одскочивъ, а ничего не сказавъ: бачить — сива борода—Богъ его знае, що воно таке. Коли чую:

— Концертъ Пабло-де-Сарасате, любенько озиваеться до мене околодочный, побачивши мою сивеньку бороду.