кладъ тамъ зоставляе, а то й старечи слезы, часомъ, мовъ сонечко весиннее гріють и до вику якъ и молоде счастти споминаються.
Се бъ то я, якъ кажуть, про занизы, а ось скоро й волы будуть. Тпльки выбачайте, коли воно не такъ скажеться, якъ на души склалося.
Старый я вже, бачъ, ставъ, икъ собака, такъ объ старому воно й думаеться. А у старого яки думки! —Оце бачъ рикъ побродишъ, на сонечко боже та на людей добрыхъ та на свитъ широкий подивишься, — другій рикъ побродишь, може третій; та всежъ таки куды бъ ты не йшовъ, де бъ не бувавъ, кого бъ ни бачивъ, а все тоби думаеться: чи-то буду ще тутъ колись у друге! чи побачу ще разъ? чп послухаю? Такъ-то воно на свити ведеться.
Охъ, бачу я, самъ бачу, що старый вже стань: зъ одного почавъ—на друге звивъ: зъ колиски, бачъ, на домовину. Такъ воно жъ такъ, бачъ, и на свити діється: те сонечко, що бачило тебе у колисци, побачить и въ домовини. На те божа воля.
Оце якось иишовъ я, старый, стару нудьгу вечирнею порою розвіяти, щобъ ни ты себе, ни люде тебе не бачили: одъ самого себе, сказать бы, та одъ свопхъ думокъ де небудь сховатись.И въ домовини-думаю соби-ще успію одинъ належатись та самъ соби огиднути.
Отъ и пишовъ соби. Иду та думаю-вже, якъ тамъ кажуть, и «не пидскакую»—десь не до скокивъ. А люде по улицяхъ якъ бджолы гудуть. Одно бижить Зембрихъ послухати, друге на ту Сару Бериардъ билетъ достати, мовъ
