лись зо мною та й приглядаютця, буцімъ пізнають мене. Ставъ, и очамъ не йму віри...
«Галю! Доко! ви мене не пізнали»?
«Василечку! братіку»!..
Да такъ и повисли въ мене на шиі. Се жъ моі сестри!
«Василечку! відкіля ти»?
«3ъ бурси», кажу.
А самъ обіймаю ixъ та цілую.
«Хиба жъ вже ти вивчивсь, братіку»? питаютця.
«Ні, Доко», кажу, «не вивчився. А мати дома»?
«Дома», кажуть. «А ми оце йшли по козельці, та теперъ вже не підемо».
«Яка ти, Галю, велика стала, висока! и ти, Доко»...
«И ти, Васю, великий ставъ», кажуть.
Приходимо додому. Мати стоіть середь двора, закрилась рукою відъ сонця и приглядаетця.
«Се ти, Василю»? каже.
«Я, мамо».
Перехрестилась, а на самій лиця нема. Я до неі, а у самого руки й ноги трусятця.
«Здоровъ, синку», каже, «якъ тебе Богъ принісъ»?
Я заплакавъ.
«Чи не прогнівивъ чимъ Бога, дитятко»? мати питае: «чого плачешъ»?
Я мовчу та плачу. Жаль мені іі стало и за себе стидно.
«Годі, Василю: хиба яке лихо спіткалося? кажи, сину».
«Мене», кажу, «мамо, вигнали зъ бурси».
А самъ плачу, плачу...
«Вигнали?.. а за що»?