водивъ своіхъ дітей по началству, а я дома сидівъ. Далі й мене повели до ректора.
«Якъ тебе звуть?» питаe.
«Василькомъ «, кажу.
«Василій... въ память отця нашого Василія Великого, Григория Богослова... такъ»!
Я мовчу, бо тоді ще не знавъ, що не Василія Великого, а Василія Амасійського.
«А прозивають?»
Я мовчу.
«Який не говіркий», каже, «мовчливий—taciturnus... Такь будештъ же ты Тацитурновъ».
И ставь я Василькомъ Тацитурновимъ ажъ и досі.
Тільки довго не втямку мені було се прізвище: оце було кликнуть у школі: Петръ Лакриментовъ, Василій Тацитурновъ, — то я мовъ и не чую, бо усе забувавъ собі на лихо, що я Тацитурновъ. Таке чудне слоио, бодай его!
И почали мене вчити, та не такъ, якъ Позіхайликъ вчивъ: не прозьбою, ні грозьбою, а червоною лозою та гнучкою вербою. И били жъ Тацитурнова, Мати Божа, якь били! Та малому усе не на лихо: молоде тіло швидко гоілось; дитяті слези швидко висихали; тільки на серці у дитини не добре накипало. Недобре насіння не добромъ и зіходило. Та не одного мене бито...
А я тими часами підроставъ, та такъ же хутко! Вже сімнадцятий рікъ, и я не дитина, и въ мене думки та гадки: одна думка на добре, друга на погане. Та нечистий нагадавъ намъ у бурсі гражданськихъ книжокъ чи-
