И витягне лускиря.
«А, чортівъ Гриць! якого окуня впустивъ... будешъ теперъ у мене до самісінького Маковія Помилуй мя, Боже, вчить».
А самъ ажъ очеретъ ламаe! Тільки не довго сердивсь. . .
Оце якъ наловимо чимало, та въ казанокъ, — така добра юшка, що Господи! хто провиноватився, тому хлібъ изъ водою, а намъ и юшка й риба.
«Іжте, госпидські діти, на здоровья, та кістками не подавiтця. А ти, Грицьку, знай...»
«Та то жъ ви мого окуня істе, дядьку».
«То-то—твого...»
Та білшъ уже й не гніваетця: такий добрий бувъ!
Якось разъ сидимо ми надъ озеромъ, та на поплавці поглядаемо. А день бувь тихий та теплий: хочь би тобі листъ на дереві залепетавъ, и птиця не щебече — тихо. Тільки й чути, якъ риба проти сонця викинетця, плесне на сонці, та ящірки сухимъ листямъ шелестять поміжъ травою, або чміль загуде, и стихне.
Коли слухаемо, щось по лісу гукаe, та такъ далеко, що й голосъ ледві доносить, а далі все ближче та ближче.
«А, дядьку, гу!.. а, дядьку, гу!» тільки й чути.
Инші зъ насъ хотіли відгукнутися на голосъ, такъ Позіхайликъ не звелівъ.
«Цитьте», каже, «гаспидські. Катъ его зна, що воно таке е... Може, що недобре, то глядіть, колибъ не нагукали».
