«На що вамъ се знать, діти? Поховали его у чорній ризі и кадило положили: а я ему волосся розчесала до самихъ плічъ».
Було мати журитця, що ничого намъ не зоставивь пан-отець.
А зосталась після его хата та нові ворота—не вспівъ и двора тиномъ обгородити. И господарство не-яке було: нічого не придбано; то всего у людей позичали. А я тими часами підроставъ: треба було пісьма вчити; а на які достатки? Салдатъ Позіхайликъ, що хлопцівъ учивъ, грішми не бравъ,—та яка его й пісьменність була? Граматки усякі по верхамъ читавъ та часловець, а изъ псалтиря вмівъ одь Блаженъ мужъ та до Вскую шаташася. Та бувъ добрий чоловікъ,—и за те дякувати Господа.
Ото було й посадовить насъ коло столу на ослоні, а иншихъ на лаві. Поберемо указки въ руки—а указки робивъ самъ, такі мережані та довгі, и за кожну бравъ по гарцю шшона, або по курці, — ото й дивитця, чи такъ указки держимо. Коли який не такъ візьме, то було й гукне:
«Иване! такъ баби костуpъ держуть...»
Або до другого:
«Роззяво! такъ паничі виделкою курчатъ за обідомъ штрикають... Візьми звичайненько, та проказуй свій стихъ» .
А самъ сяде на порозі, або на дзиглику, та чоботи шие. А біля его пужка ремінна.
«А ну, дяконенко, прокажи-лишень свій стихъ».
