— Та Солохівна жъ була.... «А хиба моя мати вмерла»? питаетця, а у самоі й дитина трохи зъ рукь не випала.
— Умерла, дочко. Ото торiкъ, саме підь Пречисту,поховали, нехай царствуе. А якъ по тобі, моя голубочка, вбивалась....
Катря гірко, гірко плакала.
— «А дежъ твій чоловікъ»? питають.
— И Семена поховала», каже Катря, а сама плаче, плаче. ...
— Нехай ему земля перомъ: тамъ, може, лучче буде, — каже бабуся и перехрестилась, а дівчина, що була зъ нею, й заплакала.
— Годі тобі, доню, плакати, годі, серце.... Се, коли зазнала, Яструбенкова дочка: ту весну була засватана, а ото у осени и іі жениха узято до муштри, такъ още й ходили у городъ, — я — угоднику помолитись, а вона — хлоця навідати. — 0xъ, лиха година та нещаслива.... Ходімъ, Катрусю, и ти зьъ нами, — вже не далечко. — А сежъ твоe?
— Моe, бабусю.
— А скільки ему?
— 0це вчора третій місяць пішовъ, и Семеновi вже другий буде.
Прийшли въ Уласівку. Тяжко стало Катрі, Боже, якъ тяжко. Хочь усе было ніби постарому, и левада зъ зеленими вербами, и ставокъ, и липа кучерява биля церкви, и той, той садокъ, де уперве съ Семеномъ спізналась, — та на