Сторінка:Д. Л. Мордовець. Оповидання (1885).pdf/31

Ця сторінка ще не вичитана

виткнутись изъ землі, а вже степъ зеленівъ, и верби набростились. Надъ шляхомъ, високо, якъ паукъ, снуе жайворонокъ, весну стрічаe, гнізда підъ билиною шукаe. Сонце такъ гріе, що буцімъ видно, якь травка сама до его тягнетця зъ вохкоі землі, густіе та могилки вкриваe. И Катрі полегшало.

Чи скільки тамъ вона йшла, а, поки, лиха не бачила. Сумно, було, й страшно стане середъ степу; округи тілько небо, та сонце пече, та могилки стоять по полю розсипані, а тутъ иноді шляхъ перестрічають другі шляхи, або дорога разіходитця, вона й не знаe, який шляхъ додому доведе: то, було, постоіть, та й візьме на ту дорогу, яка найбілшь верне насхідъ сонця, або біжить до якого близького жилля. Иноді хто перестріне, чи обгонить, Катря спитае про шляхъ, то було добрі люде й навчать. Часомъ бува притомитця йдучи, сяде собі де небудь у холодочку, коли трапитця, підъ дубкомъ коло якоі гребельки, чи биля чумацькоі криниці, або й такъ въ степу підъ могилою,—нагодуe Пилипка, то й спочине. Ночувала иноді въ подорожніхъ селахъ, а часомъ трапилось й у полі въ плугатирівъ, якь нічъ середь степу застигне. И на чужині не безъ добрихъ людей, певне міжъ простими та бідними.

За тиждень добрела Катря до якогось незнамого города. Городъ великий та гарний. Ще звідки чути було, якъ по церквахъ у здзвони дзвонили, бо вечірня служба йшла. Увійшла Катерина въ городъ та й сама не знаe, де iй дiтись, бо тимъ часомъ смеркалось. Вона до якоісь маленькоі хатки підійшла, та чуе що гомонять и каже: