— «3ъ Уласівки, бабусю, » каже Катря.
— Чула, чула про Уласівку, моя рибко.—А далеко!
— Далеко, бабусе.
— А се твій чоловікъ? друге питаетця.
— Чоловікъ, тіточко.
— «0xь, лихо, лихо,» каже бабуся: «3далека: та якіжъ-то ще молоденькі обоe. Отъ и въ мене Ивасичокъ десь на чужині бідкаетця; роківь зо три вісточки одъ его немаемо... охъ, лихо, лихо! А то де-коли було й пише,—плачетця на насъ, що оддали. Та якъ его не отдаси, коли панъ велить? Се вже такъ намъ, чорнимъ людямь, десь на pоду написано, щобь чужі слези ковтати.
— «Про се й я такъ, бабусе, думаю», каже Катря: «та нічимъ пособити».
— Нічимъ, моя рибко, нічимъ, бо такъ воно зроду віку ведетця... Усе отъ Бога, моя рибко, — ніхто его писання не змінить.
— Оть хиба чи не...
— «А дітей, бабусю, ніхто жъ не ість?» питаетця маленький хлопчикъ літь шести, що сидівъ собі у запічку та слухавъ, якь бабуся розмовляла зъ молодицею.—«Адже-жь людей, бабусю, не ідять?»
— Ні, мое дитятко, не ідять людей; а коли дитина неслухняна, то заразъ яга-баба у ступку посадить.
Хлопчикь сховавсь ще дальшъ у запічокъ. А баба знов за своe:
— «0xъ, лихо, лихо,» каже:—оце ми усе журимось, що Йвась давно не писавъ. Де вінъ, що зъ нимъ, ні-
