Одягаетця Катря, а у самоі руки й ноги трусятця. Семенъ мовчить, не сміе й дихнути, а коло серця мовъ отрутою палить—такъ важко.
Одяглась Катря, попрощалась съ Семеномъ, а сама холодна-холодна... Семень ледве промовивъ: «швидче, любко, вертайся» та й сівъ на лавку, мовъ після тяжкоі праці заслабъ.
Переждавши такъ чимало, посумовавши, бачить — не йде Катря; погодивъ ще трохи—нема, мовъ у воду упала. Вінъ и пішовъ такъ якъ би супроти півночи: «може» думаe, «чи не зустріну де на дорозі». Вийшовъ на улицю—темно, холодно. Сухий та різкий вітрець де не де сніжокъ по дорозі зриваe та крутить, а ні душі людськоі не чути, тілько ніби бо-зна звідки по вітру доносить, якъ собака у ночі гавкае. Городокъ маленькій— усе спить. У горі ні хмарки, ані місяця, тілько зірочки далеко у небі блимають: Візъ ставъ супроти півночі; надъ хатами Чепіга вияснилась.
Сумно у холодну нічь одному на улиці та ще въ кого журба пекуча. Усюди тихо якъ у домовині, такъ, тихо, що чути, якь серце колотитця. Довго стоявъ вінъ на улиці якъ знавіснілий; десь, на церкві, годинникъ продзвонивъ перву годину,—а Катрі нема та й нема. Ажъ острахъ обнявъ Семена.
«А може вона дома;—мене дожидаe»,—дума Семенъ,— та мерщій й побігъ до себе на кватирю.
Ні, не верталась Катря!.. Такъ и нічъ перейшла.
У-досвітку вже вернулась вона, та на Семена й очей не зведе,—упала на стілъ—а сама плаче-плаче...