чини.... Уже старий и сюди й туди умомь роскидувавь, и до пан'отця ходивь, чи не разсудить его Пісьмомь Святимь да розумнимь словомь, навідувавсь и до бабусі Затірки, — такь ніщо не помогло.
«Коли», каже, «мене не ожените, самь на себе руки підійму, бо мені за одно пропадати».
Старий Товкачь и погрозивсь би на сина, може бьто де-чимь и полякавь его, та самому жаль бул0 хлопця. 0це часомь якь побаче іхь y-купі на улиці, почуe якь Катря щебече, — підбіжить до Товкачев0і призьби, любенько поздоровкаетця — «живеньки — здоровенькі дідусю зь бабусею», — то Товкачеві й руки опустятця. А ще до того й стара просвітку ему не давала: стогне та плаче, та на свою долю нарікаe, що ажь нудьга взяла чоловіка, світь ему не милий, и очі ні на що бь не дивились. Иноді гримне на неі, а далі мерцій за шапку, та й пійде до кума тугу розважати. Чого-то вже вони не перебалакають, сидючи с0бі у холодочку підь повіткою: и якь-то теперички усе на світі діетця не по божому, и якь-то важк0 стало чоловікові хлібь заробляти.... и чимало де чого було згадають та недобримь словомь помьянуть.Ото воно наче трохи й полегша після такоі розмови, бо се таки воно бачь лучаетця, що коли вже чоловікові не-вь-силу тяжка доля трапитця, то якь побаче, що й круг0мь ет0 к0жне зь св0імь лихомь, якь м0скаль зь оріжжямь, бідкаетця, шо кожному той хлібь гіркий та свій шань важкий, — то ніби й те лишенько не таке досадне буде и геть-геть відь серця одкотитця.
0це такь якось вернувсь старий одь кума, та й каже:
