школу. Лікарь Юст, оглядівши школу, сказав кошовому отаману, що учнів в Січі дуже багато, а школа для такоі сили учнів невелика, і радив вивести учнів в луги, школу добре обризкати і поширити і тоді уже учити знов.
Що запорожці були не аби-які письменники, це видко із тих слів та оборотів, які можна вичитати у іх листах. Вони писали так: „Респонс (заміст одповіт), Евксинопонт (Чорне море), недишкреція (беззаконня), упасти в канікулу, се б то упасти в скаженину (од латинського слова canis — собака); такечки ото вони виписували гетьманові Івану Самойловичу, якого не поважали за те, що він „підлисикувався“ завжди до Москви: „Ми здалека усмотріли перспективою свойого ума, куди ти херхелюєш“. Гетьмана Мазепу вони взивали „хитрий лис і Махіавель“.
Те слово, яке написав і вичитав запорожський писарь Іван Чугуєвець (по другим Іван Глоба), 1762 року, на вшестя цариці Катерини II, облетіло усю Європу, було переведено на німецьку і инчі мови тепер дивує нас своєю глибиньою, силою і красою.
„Вся премудростію, силою, славою и благостію своею сотворивый Господь, вѣчно и непоколебимо узаконилъ рѣкамъ вѣдать свой югъ, магниту сѣверъ, тучѣ востокъ, солнцу западъ, намъ же человѣкамъ учрежденную на собою власть“… і далі.
Опріч того у запорожців були своі архиви, ревизіонні записи, походні щоденники, де вони кожного дня записували, куди йшло із Січі походом іх військо, де воно ночувало, кого стрічало, з ким билось, кого захопило в полон, як повернулось додому і таке инче. Але те все ховалось од чужих людей і звалось секретами війська запорожського низового.
