ріжних ворогів“. Церква була збудована із дерева, низька зростом „посредственноі архитектури“, з сосновою дзвіницею, яка стояла окремо од церкви, і нікого не вражала своїм виглядом. Зате в середині в ній були дуже коштовні образи на иконостасі штучноі різьби, перед якими завжди горіли на диво дуже високі свічки. А ризниця січовоі церкви була така дорога, що сперечалась „о преимуществі“ з ризницею Печерськоі лаври в Киіві.
Саме служення правилось в січовій церкві по уставу Федора Студита. Вечерня звичайно починалась раніш, ніж те було во всіх манастарях руських; вутреня починалась у досвіта, а служба божа тоді, як тільки що починало схоплюватись сонечко. Тільки в суботу великого посту божа служба починалась у досвіта через те, що тоді де-які говільщики, говіючи може не їли нічого од понеділка до суботи, як завіряв ченця Яценко-Зеленського січовий підпаламарій Василь Коваль.
Як щиро ставились запорожці до храму божого, так само ставились вони і до служників божих. Усіх духовних особ запорожці виписували собі із Межигорського Свято-Спаського манастиря, що вище Киіва, і держали кожного із них у себе тільки два роки, після чого знов повертали іх до манастиря, а замісць них кликали до себе других. Усі духовні особи повинні бути добрі читаки, добрі співаки, мусили бути гарно освічені, тверезі, красномовні, чесноі і хорошоі вдачи. Дуже подобались запорожцям такі співаки, що як правили вони службу, особливо як читали євангелію, так щоб чути було не тільки на всю церкву і коло церкви, а навіть і в січових курінях на площі.
На чолі січового духовництва у запорожців стояв соборний старець, який вважався за начальника усіх церковних служників в Січі. По ньому були два ченьці —
