Не вважаючи на очевисту і дійсну різноманітність уклада усього запорожського низового війська, воно усе ж таки уявляло із себе одну цілу і нероздільну громаду, дякуючи найголовнійшим основам, на яких завжди держався уклад того війська.
Ці основи — воля, рівноправство, товариство, громада, визволення із бусурменського полону невольників — христіян, охорона немочних, се б то жіноцтва, старих людей і малих дітей.
Запорожці не знали ні царів, ні миністрів, а всі своі справи вели громадою.
По свойому укладу уся запорожська громада була таким же на півдні Русі народоправством, яке було ранійш того на півночі, в Пскові та Новгороді, тількі в далеко ширших межах і в ближчі до нас часи. Те, що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні, в Запорожжі: і вічовий дзвін і литаври своіми згуками скликали увесь люд, усякоі статі і всякоі змоги, на майдан задля рішення найголовніщих питаннів краіни на зразок того, як вершать за наши часи усі своі справі вільні громодяне швейцарських кантонів, або ж сполучених американських штатів.
Очевистим виразом цієі громади була рада, се-б то військовий совіт, військове народне віче. На тій раді мало право бути усе, без виключки, козацтво, починаючи з військовоі старшини і кінчаючи сіромашнею, чи хоч простолюдством. Там усі були рівні: кожний мав однаковий з другим голос, кожний міг одвертати думки та заходи другого і на томість виставляти своі власні думки та заходи; а проте, коли громада нарешті повершала що-небудь на раді, то те було і свято і обовъязково для всіх без виключок.
Таке рівноправство панувало в Запорожжі не тільки в військових радах, панувало воно в обранні стар-
