чином. Кожний із старшин ходив звичайно тільки один рік, після чого козацтво або лишало його на тому ж таки уряді, або ж скидало геть. Треба було мати дуже велику славу проміж усім козацтвом, щоб воно лишало якого із старшини на прежньому уряді. Такими були у запорожців, наприклад, кошові отамани, Іван Сірко та Петро Калнишевський, військові судді Семен Яремович та Микола Тимофійович (він же Касап) та військовий писарь Іван Глоба, які кілька років підряд виконувували своі обовьязки запорожських старшин.
Хоча вибори січовоі старшини у запорожців робились у той же день, коли бував і поділ усієі військовоі землі, а проте при поділі землі ніколи не було в Січі того, що робилось при виборах старшини. Коли товариство одразу не спинялось, кого саме вибірати за старшину, одна сторона починала вигукувати одного козака, а друга другого, тоді супротивники часто доходили до такого запалу, що кидались один на одного і учиняли великі шкоди друг другу, так само, як теє бувало колись-то у вільних вічових городах північноі Русі, Новгороді та Пскові. Тоді супроти забіяк виступали старі, поважні діди — січовики і то словом, то бичами урозумляли бунтарів. Після того виводили обраного усім товариством за кошового отамана і становили його перед усіма насеред майдану. Вибраний, по старовинному звичаю, тричі одмовлявся од великоі чести, яку йому виявляли козаки, і тільки після третього разу брав кошовську булаву у руки і низенько уклонявся усьому товариству на всі на чотирі вітри. Напослідок вибраного в кошові козака вводили в січову церкву, становили в кошовський станок, чи хоч бокун, на зразок того, як колись садовили київських князів на стіл, або ж московських царів на престол, після того виводили з церкви на площу, і ото він з того часу уже
