представництво. Отже, тільки революційним шляком нація могла завоювати собі права. Повсякчасні та непоправні дефіцити примусили Людовіка XVI скликати генеральні штати (представництво станів), що й було початком революції. Сталося це 5 травня року 1789-го. Клясові противенства виявилися відразу і 17-го травня представники третього стану (буржуазія велика й дрібна, ремісники, торговці, селянство) разом з частиною депутатів перших двох станів (духовенства й дворянства), що до них прилучилися, оголосили себе Національними (Установчими) Зборами.
Дальший хід подій прискорила участь народніх мас. 14-го липня натовп захопив Бастілію (політичну в'язницю), 5 жовтня озброєна людність приміських околиць посунула до Версалю. Вранці 6 жовтня нарід, вдершися до палацу, змусив короля з сім'єю переселитись до Парижу, де він мав жити під революційним доглядом та контролем. Тимчасом діяльність Установчих Зборів скерована була зовсім не на захист інтересів третього стану в цілому. В царині аграрній тільки скасовано деякі февдальні права, а викупна система була зовсім не на користь селянам. Не дбала також буржуазія про робітництво. Вгадавши в ньому клясового ворога, вона заборонила стачки й робочі спілки (закон Ле-Шапельє).
Рішучіших заходів щодо контр-революції вжили зібрані на підставі нової конституції національні Законодавчі Збори, що відкрилися 1 жовтня 1791 р. Після невдалої втечі короля (20 червня 1791 р.), під загрозою війни, економічної кризи, дорожнечі та голоду Законодавчі Збори вжили заходів до оборони революції. Звідси — закони проти духівництва й дворянства, звідси — оголошення війни з Австрією (20 вересня). Але в складі Законодавчих Зборів були представники всіх станів, і це не вельми сприяло плодотворчій діяльності. Навіть серед лівих (якобінців) було різне ставлення до війни: жірондисти — представники промислової буржуазії — стояли за війну, монтаньяри — представники дрібної буржуазії — були проти війни, бо прагнули війни громадянської. В боротьбі проти революції король думав спертися на контр-революційні сили в країні і поза країною. Ці його заходи і поразка на фронтах тільки прискорили падіння монархічної влади. Знов на кін виступають народні маси. 10 серпня 1792 р. повстання секцій Парижу, Тюльєрійський палац захоплено, а детронованого короля з родиною ув'язнено в Тамплі. Постановлено скликати Національний Конвент, що 20 вересня 1792 р. розпочинає свою діяльність. До складу Конвента входять жірондисти й якобінці — два скрайні крила; середину займає так зв. „болото“. Між крайніми флангами виникає боротьба, що точиться навколо двох питань: паризька комуна (орган міського самоврядування) і суд над королем (на вимогу мас народніх його стято 21 січня 1793 року). Між 31 травня та 2 червня повстання секцій Парижу, що вимагають виключити з Конвента 22 депутатів-жірондистів; господарями країни стають ліві якобінці — монтаньяри.
Але боротьба проти контр-революції загострюється: повстання в Ліоні, Марселі, Тульоні та особливо в Вандеї. Єдиним засобом боротьби стає терор, що має захистити революцію. До цієї боротьби пристосовується всі органи Конвенту. У царині соціяльно-економічній Конвент касує всі февдальні права, спалює архіви февдалів, спродує національне майно і створює щироку масу селян, дрібних власників; якобінська влада дбає за бідноту, бореться проти
