приборкувати свій гумор. У цій повісті гумору менше, аніж в інших Його творах. Тим то й доводилось йому такі труднощі перемагати, коли писав він цю повість. Якби він за часів своєї молодости узявся був до неї, то неодмінно схибив би. Замолоду він творив безоглядно, стихійно, бездумно.
Але тепер йому було 47 років, тепер він набрався величезного письменницького досвіду, став майстром свого ремества, усвідомив межі свого хисту й створив насичену, гармонійно-струнку річ“.
Але історичний роман зобов'язує вивчати добу; визерунки й контури дає архів. Льокомотив фантазії мчить колією непохитних фактів. І Діккенс мусів сумлінно вивчати архівні матеріяли відповідної доби.
В одному з листів Форстер закидає повістяреві деякі хиби шодо історичної правди. На його думку, аристократи не могли за кілька день до революції робити такі лихі та жорстокі вчинки, і списані події, певне, відбулися багато раніше.
На це Діккенс відповів:
„Якщо є щось правдиве на світі, то найправдивіше, на мою думку, те, що становище французького селянина тими днями було нестерпне. Ніякі пізніші розвідки, ніякі аритметичні викладки не похитнуть страшних свідчень, що йдуть від сучасників та самовидців. Є цікава книжка, надрукована в Амстердамі, докладна, як словник, і тому в достатній мірі нудна. Те, що тут і там розкидано по сторінках тієї книги, показує, що мій маркіз — цілком можливий. Ця книжка „Tableau de Paris“. А що селянин на ключ зачиняв свій дім, коли до нього потрапляв шматок м'яса, — це засвідчує й Ж. Ж. Русо. Офіційні таблиці податків показують, як зруйновані були ці нещасні“.
Начерк генези повісти був би неповний, коли не згадати, що — за первісним задумом — то мав бути психологічний роман. Зерно його заронила п'єса Вілкі Коллінза „Закрижаніла хлань“. Тут Діккенса захопила ідея саможертви: підчас експедиції на північний бігун, закоханий юнак Річард, не здобувши прихильности коханої дівчини Кляри, рятує від смерти свого щасливого суперника, що його перед тим хотів убити. Віддавши йому останній шматок хліба, він ходить коло нього, хворого, а потім, принісши його до коханої, сам помирає.
Сам Діккенс у передмові до роману каже:
„Провідна думка повісти вперше з'явилась у мене, коли я разом з дітьми й знайомими брав участь у виставі драми Вілкі Коллінза „Закрижаніла хлань“[1]. Переймаючись своєю ролею, я дуже вдумливо й з інтересом накреслив у своїй уяві картину того душевного стану, яку я мав відтворити перед спостережливим глядачем, і ось ця думка стала ясніти, поволі прибираючи тієї форми, в яку остаточно втілилась. Я був цілком захоплений своїм задумом, коли його здійснював. Все пережите й вистраждане на цих сторінках я відчув сам: сам я усе пережив і перестраждав“.
Діккенс, дуже талановито виконавши ролю Річарда, вельми зворушив присутніх. Вдруге виконав він цю ролю перед авдиторією, що налічувала 2000 глядачів.
Так зародився у нього образ Сіднея Картона, героя романа, що йде на гільотину, щоб урятувати життя своєму суперникові. Цей образ потроху ускладнявся, аж нарешті дав нам великодушного, самозневаги сповненого героя, що оплакує свої змарновані літа.
- ↑ Це було 1857 року, повість написано двома роками пізніше,
