— Я побачу його привид! Це буде його привид, а не він!
Містер Лоррі погладив її руки, що тримали його руку.
— Так, так, так. Тепер глядіть, тепер глядіть. Ви знаєте тепер найкраще й найгірше. Ви вже на шляху до бідної гнаної людини й, щасливо переїхавши морем, а потім щасливо переїхавши суходолом, ви будете поруч з любою істотою.
Вона промовила тим самим тоном, що спадав до шепоту:
— Я була вільна, я була щаслива, однак його дух ніколи не завітав до мене.
— Ще одна тільки річ, — сказав м-р Лоррі з особливим притиском, щоб опанувати її увагу: — його знайшли під іншим ім’ям, — його власне ім’я давно забули, або навмисне притаїли. Було б гірше, ніж марно, розслідувати, хто; гірше, ніж марно, дошукуватися, чи його забули протягом стількох років, чи навмисне тримали у в’язниці. Було б гірше, ніж марно, тепер робити які розслідування, бо це було б небезпечно. Краще не згадувати про цю справу, ніде й ніяким способом, і вивезти його принаймні на деякий час із Франції. Навіть я, не зважаючи на те, що я англієць і до того ж служу в Телсонівському Банку, такому важливому для французького кредиту, уникаю будь-яких питаннів на цю справу. Я не везу з собою ні єдиного писаного клаптика, що прямо стосувався б до неї. Це абсолютно секретне доручення. Мої повноваження, записки й рекомендаційні листи містяться тільки в одному рядку: „Повернутий до життя“, що його можна розуміти, як хто хоче. Та що ж це таке? Вона не чує жадного слова! Міс Манетт!
Тихо й мовчки, навіть не відхилившись на спинку свого крісла, вона сиділа під його рукою, цілком нечутлива, з розкритими очима, втупивши їх на нього, наче завмерла з останнім виразом, що був ніби висічений або випалений на її обличчі. Вона так міцно трималася за його руку, що він боявся відчепити її пальці, щоб не заподіяти їй болю; тому, не зрушуючи з місця, він почав голосно кликати на допомогу.
Поперед усіх прибігла дика на вигляд жінка; не зважаючи на те, що був дуже схвильований, м-р Лоррі помітив, що обличчя в неї було все червоне, волосся теж червоне; одягнена вона була в туго обтягнуту сукню, а на голові був якийсь дивний капелюх, подібний до дерев’яної ґренадірської манірки, і доброї манірки, або на великий стилтонський сир. Вона прибігла в кімнату на чолі декількох служників і відразу звільнила його від бідної дівчини, штовхнувши його в груди з такою силою, що він одлетів назад до стіни.
— Не може бути сумніву, що це чоловік, — вирішив відразу м-р Лоррі, коли він несподівано так ударився об стіну, що йому аж дух забило.
