ніж у неї народилася мала дитина, що вона вирішила охоронити бідну дитину хоч від частини тих страждань, що вона сама зазнала, та виховувати її в тій вірі, що її батько помер… Ні, не ставайте навколюшки! Заклинаю вас, навіщо ви стаєте передо мною на коліна?
— Скажіть правду. Любий, добрий, жалісливий, спочутливий сер, скажіть мені правду.
— Е… справа ділова. Ви зовсім збиваєте мене з пантелику, а як же можна вести ділову розмову, коли я збентежений? Треба мати ясну голову. Якби ви були такі ласкаві сказати мені, скільки буде дев’ять разів по дев’ять пенсів, або скільки шилінґів у двадцяти ґінеях, це б мене підбадьорило. Я був би значно спокійніший і щодо вашого стану.
Не відповідаючи прямо на цей заклик, вона сиділа так тихо; він легесенько підвів її; руки її не переставали обнімати його руки, проте, остільки спокійніше, що спокій передався і м-рові Джервісу Лоррі.
— Це добре, це добре! Будьте бадьорі. Діло! Ви маєте перед собою діло, корисне діло. Міс Манетт, мати ваша так і зробила з вами. І коли вона померла, — я думаю, з горя, — до кінця не припиняючи даремно розшукувати вашого батька, вона залишила вас двох років рости, розцвітати прекрасною й щасливою, незасмученою невідомістю про те, чи ваш батько скоро виснажив своє серце у в’язниці, чи він нудився там ще багато болісних років.
Сказавши ці слова, він з дивною жалісливістю подивився на її пишне золотисте волосся, наче він уявляв собі, що і його могла вже торкнутися сивина.
— Ви знаєте, що у ваших батьків не було великого майна, і що все, що вони мали, закріплено за вашою матір’ю й за вами. З цього боку немає будь-якого нового відкриття, щодо грошей, або якої іншої власности; тільки…
Він відчув, що вона міцніше стиснула йому руку, і спинився. Вираз на чолі, що так особливо притяг його увагу, і що було до цього часу непорушне, тепер виявив ще глибший жах і тугу.
— Тільки його… його знайшли. Він живий. Він дуже змінився, і це цілком правдоподібно, може руїна, і це можливо, хоч будемо сподіватися на краще. А все таки ще живий. Ваш батько знайшов пристановище в одного старого служника в Парижі, і ми їдемо туди: я, щоб ствердити особу, якщо буде можливо: а ви — щоб повернути його до життя, любити, виконати свій обов’язок, покоїти, створити йому затишність.
Дрож пробігла по її тілу, а від неї й по його. Вона промовила тихим, роздільним, побожним голосом, наче говорила у сні:
