Почало смеркати, і м-р Лоррі знову сидів перед каміном у залі, дожидаючи обіду. Враз він почув гуркіт коліс, що в'їжджали вузькою вулицею, а потім і в дворі.
— Це мадемуазель, — сказав він.
За декілька хвилин прийшов служник оповістити, що міс Манетт приїхала з Лондона і буде дуже рада бачити джентлмена з Телсонівського Банку
— Так швидко?
Міс Манетт дорогою трохи підживилася і тепер нічого не хоче, вона дуже бажає негайно бачити джентлмена з Гелсонівського Банку, якщо буде його ласка, і буде для нього зручно.
Отже, джентлменові з Тельсонівського Банку не лишалося нічого іншого, як вихилити свою шклянку вина з виглядом безпомічної одчайдушности, поправити свою маленьку перуку коло ушей і піти за льокаєм до кімнати міс Манетт. То була велика темна кімната, оббита на траурний манір чорною волосяною матерією й заставлена масивними чорними столами. Темнота в кімнаті була така непрониклива, що м-р Лоррі, обережно ступаючи по стоптаному турецькому килиму, гадав, що міс Манетт у даний момент знаходиться десь у сусідній кімнаті, і тільки проминувши дві високі свічки, він побачив між столом і каміном молоду леді років сімнадцяти в подорожньому костюмі і ще з солом'яним капелюхом у руках. Йому впала в очі невелика на зріст, тоненька, гарненька фігурка, з розкішним золотистим волоссям, з парою блакитних очей, що запитливо дивилися на нього, і лицем, що мало особливу здатність (слід пам'ятати, яка вона була молода й тиха), швидко змінювати вираз збентеження, здивовання, тривоги і просто глибокої уваги, а то всі чотири вирази з'являлися й одночасно; його очі спинилися на цих рисах, і в ньому відразу промайнув з минулого живий образ дитини, яку він держав на своїх руках підчас переїзду через той самий канал, коли було- так холодно, коли зверху падав град, а під ними бушувало- море. Цей образ промайнув, як дихання на поверхні дзеркала, що стояло за нею. М-р Лоррі церемонно вклонився міс Манетт.
— Будь ласка, сідайте, сер! — сказала вона дзвінким і приємним молодим голосом, з маленьким, дуже маленьким чужоземним акцентом.
— Цілую вашу ручку, — сказав м-р Лоррі, додержуючися звичаїв старих часів і, знов церемонно вклонившись, сів.
— Вчора, сер, я дістала з Банку листа, в якому мене повідомляють, що є якась нова звістка… чи відкриття…
— Слова, міс, не мають значення; тут можна вжити один як і другий вираз.
— … в справі невеличкого маєтку мого нещасного батька, якого я ніколи не бачила… він так давно помер…
