що її звали „Конкордія“; цю кімнату завжди призначали пасажирові, що приїздив поштовим диліжансом. Не в довгім часі з неї вийшов джентлмен, років на шістдесят, пристойно одягнений у рудуватий костюм, хоч і значно поношений, проте добре збережений, з широкими чотирикутніми закарвашами й такими самими виворотами коло кишень; він пішов снідати.
В залі в той ранок не було нікого. Столик для сніданку накрили йому коло каміна; він сів і при світлі каміна, що падало на нього, ждав страви; він сидів тихо, тихо, наче з нього мали писати портрета.
На вигляд він був людина добропорядна й методична; обидві руки лежали на колінях, а масивний годинник, що голосно цокав під його довгополим жилетом, наче протиставив свою поважність і довговічність легковажності і перебутності веселого вогню в каміні. Він мав гарні ноги і трохи пишався ними, бо його рудуваті панчохи з тонкої пряжі були блискучі й дуже складно обтягнуті; його черевики й пряжки були, щоправда, зовсім прості, проте красиві. Він носив чудну, невеличку, рівну, біляву перуку, яка щільно прилягала до його голови; її зроблено було, можна припустити, з волосся, хоч на вигляд більше здавалося, що вона виткана з шовку або скляних ниток. Білизна його, хоч і не така тонка, порівнюючи до панчіх, була біла, як піна, що її викидали хвилі на сусідній берег, або парус, що виблискував на сонці далеко в морі. Його лице, звичайно стримане й спокійне, ще й досі освітлювали під ориґінальною перукою двоє таких вогких і блискучих очей, що мабуть власникові їх у давні роки завдавало чимало труда призвичаїти їх до спокійного й стриманого виразу Телсонівського Банку. На щоках був здоровий рум'янець, і хоча були зморшки, проте мало слідів горя. Мабуть віддані нежонаті клерки Телсонівського Банку найбільше клопоталися за інших людей, а чужі клопоти, як і чужий одяг, мабуть легко одягати та легко й скидати.
В додаток до своєї схожости з людиною, що з неї пишуть портрет, м-р Лоррі задримав. Льокай, що приніс сніданок, розбудив його, і м-р Лоррі сказав йому, коли той присував крісло до столика:
— Прошу підготувати помешкання для молодої леді, яка може прибути сюди повсякчасно. Вона мабуть спитає м-ра Джервіса Лоррі, або може спитати тільки джентлмена з Телсонівського Банку. Будь ласка, дайте мені знати.
Поснідавши, м-р Лоррі вийшов прогулятись на надбережжі моря. Маленьке, вузеньке й криве місто Дувр лежало вбік од надбережжя й уткнулося головою в крейдяні скелі, як морський струсь. Надбережжя являло пустелю з дико нагромадженим скрізь камінням, і море тут робило, що хотіло, а хотіло воно руїни. Воно з гуркотом налітало на місто, воно з гуркотом налітало на скелі й шалено кидалося на берег.
