— Чи давно вас поховали?
— Відповідь була завжди та сама:
— Майже вісімнадцять років.
— Ви втратили всяку надію, що вас відкопають?
— Давно, давно вже.
— А ви знаєте, що вас повернуто до життя?
— Так, кажуть мені.
— Сподіваюсь, що ви хочете жити?
— Не можу сказати.
— Показати її вам? Хочете побачити її?
На це питання відповіді були різні й суперечливі. Іноді нескладна відповідь була така:
— Пождіть! Це може вбити мене, якщо я побачу її так швидко.
Іноді відповідь давано було в ніжному потоці сліз, і тоді вона була така:
— Ведіть мене до неї.
Іноді він був приголомшений і розгублений, і тоді відповідь була така:
— Я не знаю її. Я не розумію.
Після такої уявленої розмови пасажир у своїй фантазії починав копати, копати й копати то заступом, то великим ключем, то просто руками, щоб викопати це нещасне створіння. Вирите наостанку з землею на лиці й на волоссі, воно враз розсипалося в порох. Пасажир тоді прокидався і спускав вікно, щоб реально відчути в себе на щоках туман і дощ. Проте навіть і тоді, коли він з розплющеними очима дивився на дощ і на туман, на пересувні плями світла від ліхтаря, нічні тіні поза каретою зв'язувалися з внутрішніми нічними тінями. А з-посеред них поставало мрійне лице, і він знов промовляв до нього: — Як давно похований?
Коли ось він враз прокинувся і побачив, що настав ранок, і нічні тіні зникли. Він спустив вікно. Хоч земля була холодна й вогка, та небо було світле, сонце зійшло ясне, спокійне й чудове.
— Вісімнадцять років, — сказав пасажир, дивлячись на сонце. — Милостивий творець світу денного! Бути похованим живим на вісімнадцять років!
Поштовий диліжанс щасливо доїхав до Дувра ще до півдня і спинився перед готелем „Короля Ґеорґа“. В кареті залишався тільки один відважний подорожній, бо двоє інших пасажирів позлазили десь раніш по дорозі. Містеру Лоррі дали кімнату,
